Західноукраїнські землі в міжвоєнний період

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинилися під владою трьох держав:
• Польща — Східна Галичина (польська влада називала її «Східна Малопольща») та Західна Волинь. Найбільша частка — близько 5 млн українців.
• Румунія — Північна Буковина, частина Бессарабії та Хотинщина.
• Чехословаччина — Закарпаття (офіційно «Підкарпатська Русь»).
Запам'ятай: жодна з цих земель не входила до складу СРСР — це принципова відмінність від Наддніпрянщини.

Юридично Східну Галичину закріпило за Польщею рішення Ради послів Антанти від 14 березня 1923 р. — з умовою надати їй автономію, чого Польща так і не зробила.
Українці ж вважали ці землі окупованими: у 1918–1919 рр. тут існувала ЗУНР, розгромлена поляками. Тож увесь міжвоєнний період — це протистояння українців із польською владою.

Полонізація — політика насильницького окатоличення та ополячення українців.
• Закривали українські школи: із понад 2400 українських шкіл у Галичині лишилося кілька сотень; масово вводили двомовні («утраквістичні») школи, де фактично панувала польська.
• Українців не допускали до державних посад, обмежували вступ до Львівського університету.
• Саму назву «українець» витісняли терміном «русин», щоб заперечити єдність із Наддніпрянщиною.

Осадництво — заселення українських земель польськими колоністами-осадниками, здебільшого колишніми військовими.
Їм роздавали найкращі землі (часто відібрані в українських селян), надавали пільги й зброю. Мета — змінити етнічний склад і створити опору польської влади на «кресах». За 1920-і роки на Волинь і Галичину переселили десятки тисяч осадницьких родин.

Пацифікація («умиротворення») — каральна акція польської влади проти українців восени 1930 р. у відповідь на підпали маєтків і саботаж з боку УВО/ОУН.
• Поліція та армія «відвідали» сотні сіл Галичини (за різними даними — від 450 до 800).
• Масові побиття, руйнування читалень «Просвіти», кооперативів, арешти.
Пацифікація викликала міжнародний резонанс — справу навіть розглядала Ліга Націй, але реально українці захисту не отримали. Наслідок — ще більше радикалізувала молодь і посилила ОУН.

УНДО — Українське національно-демократичне об'єднання, засноване 1925 р. — найвпливовіша легальна українська партія в Польщі.
• Обстоювала соборність України та автономію в межах Польщі парламентськими, мирними методами.
• Мала депутатів у польському сеймі й сенаті.
• Лідери — Дмитро Левицький, згодом Василь Мудрий.
УНДО — це «поміркований» полюс: діяли легально, на противагу підпільній ОУН.

Товариство «Просвіта» (засноване ще 1868 р.) у міжвоєнний час стало серцем українського культурного життя: мережа читалень, бібліотек, хорів, аматорських театрів по селах.
Саме читальні «Просвіти» громили під час пацифікації. Попри тиск, у 1930-х вона об'єднувала сотні тисяч членів і давала українцям те, чого не давала польська школа, — рідне слово.

Оскільки політичних прав бракувало, українці боролися економічно — через кооперацію. Гасло: «Свій до свого по своє».
• «Маслосоюз» — молочарська кооперація, експортувала масло навіть за кордон.
• «Центросоюз», «Народна торгівля», банк «Центробанк».
Кооперативи давали робочі місця, підтримували селян і виховували господарську самостійність. Це була мирна, але потужна форма спротиву.

УВО — підпільна воєнізована організація, створена 1920 р. ветеранами армій УНР і ЗУНР на чолі з Євгеном Коновальцем.
Метод боротьби — терор і саботаж проти польської влади: замахи, експропріації, диверсії. Найгучніший акт — невдалий замах Степана Федака на главу польської держави Юзефа Пілсудського у Львові (1921). УВО стала військовою основою майбутньої ОУН.

Ідеологію радикалів сформував публіцист Дмитро Донцов у праці «Націоналізм» (1926).
Його вчення — інтегральний (чинний) націоналізм:
• нація — найвища цінність;
• воля до влади, «чин» (дія) понад розмови;
• культ сильної особистості й безкомпромісної боротьби.
Ці ідеї запалили молоде покоління, розчароване «м'якою» тактикою старших політиків.

У січні–лютому 1929 р. у Відні на Конгресі українських націоналістів постала ОУН — Організація українських націоналістів.
• Об'єднала УВО та студентські націоналістичні гуртки.
• Перший голова (Провідник) — Євген Коновалець.
• Мета — Українська Самостійна Соборна Держава (УССД), здобута революційною збройною боротьбою.
Методи — підпілля, експропріації, гучні атентати (замах на міністра Броніслава Пєрацького, 1934).

У 1938 р. у Роттердамі агент НКВС убив Євгена Коновальця (бомба в коробці цукерок). Через боротьбу за провід організація розкололася:
• ОУН(р) / ОУН(б) — радикальніша молодь на чолі зі Степаном Бандерою («бандерівці»).
• ОУН(м) — поміркованіше крило Андрія Мельника («мельниківці»).
Остаточно розкол оформився 1940 р. Ця розбіжність вплине на весь наступний період Другої світової.

Після Мюнхенської змови (1938) Чехословаччина розпадалася. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Незабаром автономний уряд очолив греко-католицький священник Августин Волошин.
Регіон перейменували на Карпатську Україну, столицею став Хуст (Ужгород відібрала Угорщина за Віденським арбітражем 2 листопада 1938 р.). Створили збройні загони — «Карпатську Січ».

15 березня 1939 р. Сойм у Хусті проголосив незалежність Карпатської України.
Ухвалено ключові рішення:
• державна назва — Карпатська Україна, республіка на чолі з президентом;
• президент — Августин Волошин;
• державна мова — українська; прапор — синьо-жовтий; гімн — «Ще не вмерла Україна».
Це був сміливий акт державотворення — але доба була проти українців.

Того ж дня, 15 березня 1939 р., за згодою Гітлера угорські війська вторглися на Закарпаття. Нечисленна «Карпатська Січ» героїчно, але приречено оборонялася — найзапекліші бої точилися біля Хуста, на Красному полі.
За кілька днів Карпатську Україну окупувала Угорщина. Волошина згодом заарештували (загинув у московській в'язниці 1945 р.).
Значення: перша спроба відновити українську державність напередодні Другої світової — доказ, що ідея соборної України жива.