Україна в умовах десталінізації

Десталінізація — процес подолання культу особи Сталіна й ліквідації найбільш одіозних рис сталінського режиму (масового терору, тотального страху), що розгорнувся в СРСР після смерті Сталіна 5 березня 1953 р.
Що включала:
• Критику культу особи й засудження масових репресій.
• Реабілітацію (виправдання) незаконно засуджених.
• Часткову лібералізацію суспільного життя — «відлигу».
• Реформи в економіці й управлінні.
Головне для НМТ: десталінізація була непослідовною й суперечливою — сама система залишалася тоталітарною.

Після смерті Сталіна почалася боротьба за владу у вищому керівництві. Спершу впливовим був Лаврентій Берія (шеф каральних органів), але вже в червні 1953 р. його заарештували, а в грудні 1953 р. — розстріляли.
Переможцем вийшов Микита Хрущов, який у вересні 1953 р. став першим секретарем ЦК КПРС.
Символічно: саме за Хрущова, вихідця з України (працював тут у 1938–1949 рр.), почалося пом'якшення режиму.

На XX з'їзді КПРС у лютому 1956 р. Микита Хрущов виступив із таємною доповіддю «Про культ особи та його наслідки».
Суть доповіді:
• Уперше офіційно викрито злочини Сталіна — масові репресії, порушення «соціалістичної законності».
• Засуджено культ особи Сталіна.
Важливо: критикували особисто Сталіна, а не саму комуністичну систему. Про голодомор і нищення української культури не йшлося.

«Відлига» — образна назва періоду відносної лібералізації суспільно-політичного й культурного життя в СРСР у середині 1950-х – першій половині 1960-х рр.
Термін походить від назви повісті Іллі Еренбурга «Відлига» (1954).
Прояви:
• Послаблення цензури, пожвавлення культурного життя.
• Реабілітація репресованих.
• Певна свобода дискусій.
Але: «відлига» лишалася обмеженою й контрольованою партією — після зими не настала «весна».

Одним із головних наслідків десталінізації стала реабілітація — офіційне визнання невинуватості жертв сталінського терору.
• З таборів ГУЛАГу звільнили сотні тисяч в'язнів, багатьох реабілітували посмертно.
• В Україну поверталися колишні політв'язні, репресовані у 1930-х рр.
Обмеженість: реабілітація була вибірковою — не торкнулася діячів УНР, ОУН, УПА, а провідних діячів «розстріляного відродження» реабілітували лише частково.

19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.
Офіційний привід: 300-річчя Переяславської ради (1654 р.) — «возз'єднання України з Росією».
Реальні причини:
• Господарська й територіальна єдність Криму з Україною (транспорт, вода, енергетика — Крим з'єднаний з материком через УРСР).
• Занепад економіки Криму після депортації кримських татар (1944).
• Потреба відбудови зруйнованого війною півострова силами України.

У 1957 р. Хрущов провів реформу управління промисловістю: замість галузевих міністерств запровадили ради народного господарства (раднаргоспи) — територіальні органи управління.
• В Україні створили 11 (згодом 14) раднаргоспів.
Мета: наблизити управління до місць, децентралізувати економіку.
Результат: спершу дали ефект, але породили місництво й плутанину. У 1965 р. (уже за Брежнєва) раднаргоспи ліквідували, повернувши міністерства.

Із 1954 р. в СРСР почалося освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Уралу — для швидкого нарощування виробництва зерна.
• З України на цілину виїхали десятки тисяч молоді, тисячі тракторів і комбайнів.
Наслідки для України: відплив робочої сили й техніки, а згодом — ерозія й виснаження самих цілинних земель. Ефект виявився короткочасним.

Захопившись американським досвідом, Хрущов запровадив масове насадження кукурудзи як універсальної культури — навіть у регіонах із непридатним кліматом (Полісся, північ).
• Кукурудзу сіяли директивно, витісняючи традиційні культури.
Результат: у несприятливих зонах урожаї були низькі, а сам Хрущов дістав прізвисько «кукурудзник». Це яскравий приклад волюнтаризму — суб'єктивних, непродуманих рішень керівника.

Попри суперечливість, десталінізація дала й реальні поліпшення життя людей:
• Розгорнуто масове житлове будівництво — панельні «хрущовки», окремі квартири для сімей.
• Підвищено пенсії, скорочено робочий день.
• Скасовано плату за навчання у старших класах і вишах.
• Селяни поступово почали одержувати паспорти й пенсії.
Це реально пом'якшило повсякдення після сталінських злиднів.

Шістдесятники — покоління молодих українських митців, письменників, науковців, яке сформувалося наприкінці 1950-х – у 1960-х рр. під впливом «відлиги».
Вони прагнули оновлення культури, свободи творчості й національного відродження, виступали проти сірості й русифікації.
Осередки: Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві (з 1959–1960) та «Пролісок» у Львові.
Значення: шістдесятники стали містком між репресованою культурою 1920-х і майбутнім рухом опору.

Ядро руху — молоді поети й прозаїки:
• Василь Симоненко (1935–1963) — «поет-правдоборець», збірка «Тиша і грім»; рано помер, ставши символом покоління.
• Ліна Костенко — поетеса, збірки «Проміння землі», «Мандрівки серця».
• Іван Драч — поема «Ніж у сонці».
• Микола Вінграновський, Дмитро Павличко — оновлення поетичної мови.
Їхнє слово несло національну гідність і людяність замість казенної риторики.

Василь Стус (1938–1985) — видатний поет, один із найяскравіших шістдесятників, згодом — незламний дисидент.
• За протести й обстоювання української культури зазнав переслідувань і ув'язнення.
• Провів роки в таборах; помер 1985 р. в таборі на Уралі (Кучино).
Символ: Стус став уособленням морального опору тоталітаризму й вірності слову.

Іван Дзюба — літературний критик, один із ідеологів шістдесятництва.
У 1965 р. написав програмну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Суть: Дзюба на основі праць Леніна довів, що національна політика СРСР перетворилася на русифікацію України, порушуючи проголошені принципи рівності народів.
Значення: праця стала одним із найвпливовіших документів руху опору, поширювалася в самвидаві й за кордоном.

Шістдесятництво охопило не лише літературу:
• Алла Горська — художниця, авторка вітражів і монументальних робіт, активна учасниця Клубу творчої молоді; у 1970 р. загинула за нез'ясованих обставин (імовірно, вбита КДБ).
• Панас Заливаха, Людмила Семикіна — художники-новатори.
• Сергій Параджанов — режисер, фільм «Тіні забутих предків» (1965) став мистецькою вершиною доби.

Дисиденти (від лат. dissidens — «незгодний») — люди, які відкрито не погоджувалися з панівною ідеологією й політикою тоталітарної держави та обстоювали права людини й нації.
В Україні дисидентський рух зародився на межі 1950–1960-х рр. на ґрунті шістдесятництва.
Форми діяльності:
• Самвидав — нелегальне поширення заборонених текстів.
• Протестні листи, петиції, звернення.
• Обстоювання української мови, історії, прав в'язнів.
Головна вимога: дотримання власних же законів і конституції СРСР.

Уже наприкінці «відлиги» влада перейшла до наступу на інакодумців:
• 1961 р. — судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою Левка Лук'яненка, яка ставила питання виходу УРСР зі складу СРСР (легально, за конституцією). Лук'яненка засудили до смертної кари, заміненої 15 роками ув'язнення.
• Серпень–вересень 1965 р. — перша хвиля арештів української інтелігенції (близько 20 осіб).
• 4 вересня 1965 р. — протест у київському кінотеатрі «Україна» під час прем'єри «Тіней забутих предків»: І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл закликали засудити арешти.

Десталінізація була половинчастою й непослідовною — це ключова оцінка для НМТ.
Крок уперед: викриття культу особи, звільнення в'язнів, «відлига», реформи, поліпшення життя.
Крок назад:
• Критикували Сталіна, але не саму тоталітарну систему.
• Компартія зберігала монополію на владу.
• Тривала русифікація та ідеологічний контроль.
• Уже із середини 1960-х почалися нові репресії.
Підсумок: «відлига» не переросла в справжню демократизацію. У жовтні 1964 р. Хрущова усунули від влади — почалася доба «застою».