Культура України другої половини XIX – початку XX ст.

Друга половина XIX – початок XX ст. — час національно-культурного відродження попри жорсткі заборони.
Головні перешкоди:
• Валуєвський циркуляр 1863 — заборона друку українською мовою релігійних, навчальних і популярних (для народу) книжок (заява, що української мови «не було, немає і бути не може»).
• Емський указ 1876 (підписав Олександр II у м. Емс) — заборона друку українських книжок, ввезення їх з-за кордону, українських вистав і текстів до нот.
Наддніпрянщина була у складі Російської імперії, Галичина, Буковина, Закарпаття — Австро-Угорщини, де умови для української культури були вільнішими. Тому центр наукового й літературного життя часто переносився до Львова.

НТШ засноване у Львові 1873 р. (спершу як літературне, з 1892 — наукове).
Фактично стало першою українською академією наук — мало секції історико-філософську, філологічну, математично-природничо-лікарську.
Голова НТШ від 1897 р. — Михайло Грушевський, який згуртував навколо товариства провідних учених.

Найвидатніший український історик, з 1894 р. — професор кафедри всесвітньої історії Львівського університету.
Його головна праця — «Історія України-Руси» (10 томів, від 1898 р.) — перше системне наукове обґрунтування окремішності та безперервності українського історичного процесу.
Довів, що українці — прямі спадкоємці Київської Русі, а не «частина» російської історії. Це фундамент української національної ідеї.

Класик реалізму, майстер соціально-побутової прози.
Найвідоміші твори — повісті «Кайдашева сім'я» (про руйнівні сімейні чвари в селі) та «Микола Джеря» (про кріпака-втікача). Дав галерею яскравих народних характерів.

Справжнє ім'я — Панас Рудченко. Найбільший майстер соціально-психологічного роману.
Разом із братом Іваном Біликом написав роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — глибоке дослідження причин, що штовхають людину на злочин («пропаща сила» Чіпки).

«Каменяр», титан праці — поет, прозаїк, драматург, вчений, перекладач, громадський діяч; писав українською, польською, німецькою.
Знакові твори: збірка «З вершин і низин» (вірш-гімн «Каменярі»), поема «Мойсей», повість «Захар Беркут», поема «Іван Вишенський». Один із засновників української радикальної партії й лідер літературного життя Галичини.

Справжнє ім'я — Лариса Косач. Найяскравіша постать українського модернізму, неперевершена майстриня драматичної поеми.
Твори: драма-феєрія «Лісова пісня», драматичні поеми «Бояриня», «Кассандра», «У пущі», збірка «На крилах пісень». Гасло сили духу — «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь!»).

Майстер імпресіонізму в українській прозі, тонкий психолог.
Найвідоміші твори — повість «Тіні забутих предків» (гуцульський світ, кохання Івана й Марічки) та «Fata morgana» (про село в добу революції 1905 р.), новела «Intermezzo».

Василь Стефаник — неперевершений майстер соціально-психологічної новели (експресіонізм). Збірка «Синя книжечка», новела «Камінний хрест» — трагедія еміграції галицького селянина.
Ольга Кобилянська — письменниця-модерністка з Буковини. Повісті «Земля» (влада землі, братовбивство) та «Царівна» — про сильну, освічену жінку.

Театр корифеїв — перша професійна українська трупа, заснована 1882 р. у Єлисаветграді (нині Кропивницький) Марком Кропивницьким.
«Корифей» — провідний, головний. Театр працював попри Емський указ, гастролював імперією й здобув шалену популярність. Ставили п'єси про народне життя з піснями, танцями, яскравими характерами.

• Марко Кропивницький — «батько українського театру», драматург і актор («Дай серцю волю, заведе в неволю»).
• Іван Карпенко-Карий (справжнє ім'я — Іван Тобілевич) — найбільший драматург, автор комедій і трагедій «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий».
• Михайло Старицький — драматург і режисер («За двома зайцями»).
• Микола Садовський та Панас Саксаганський — брати Тобілевичі, видатні актори й режисери.

Геніальна українська актриса, «зірка» театру корифеїв, справжнє ім'я — Марія Адасовська.
Уславилася трагедійними жіночими ролями (Наталка, Софія, Харитина). Її називали «українською Сарою Бернар». Відмовилася від блискучої кар'єри в імперських театрах заради українського слова на сцені.

Основоположник української класичної музики та національної композиторської школи.
Створив опери «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький».
Автор музики до «Молитви за Україну» («Боже великий, єдиний») та обробок сотень народних пісень. Заснував у Києві музично-драматичну школу.

• Микола Пимоненко (1862–1912) — майстер народно-побутового жанру, змальовував українське село. Картини «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Жнива».
• Іван Труш (1869–1941) — галицький живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу та портрета. Автор портретів Івана Франка та Лесі Українки, ініціатор перших виставок українських художників у Львові.

На межі століть панує стиль модерн (текучі лінії, декор, нові матеріали) поряд з історизмом.
Найяскравіша постать — архітектор Владислав Городецький (1863–1930).
Його київські шедеври: «Будинок з химерами» (1901–1903, оздоблений фантастичними фігурами тварин), Миколаївський костел (нині Будинок органної музики), Караїмська кенаса, будівля Національного художнього музею. Городецького називають «київським Гауді».